Про Ініціативу Розмаїття

У відповідь на безпрецедентне зростання кількості неспровокованих злочинів на расовому підґрунті, починаючи з грудня 2006 року, Міжнародна організація з міграції (МОМ), Управління Верховного комісара ООН з питань біженців (УВКБ ООН), Міжнародна Амністія (МА) та інші зацікавлені неурядові організації створили мережу Ініціатива Розмаїття (ІР)у квітні 2007 року з метою скоординованого врегулювання цієї проблеми.

"Я - це інший"?

У цьогорічному випуску фестивалю фільмів з Центральної та Східної Європи GoEast (http://www.filmfestival-goeast.de/de/, Візбаден, Німеччина) організатори окрім основної програми взяли особливий курс на протидію конструкції "іншості" та відвели спеціальне місце програмі "Beyond belonging" ("По ту сторону приналежності"). Паралельно до цієї програми йшла серія семінарів "Oppose othering" ("Супротив конструкції іншості"). Фільми в "Beyond belonging" торкалися різних аспектів: це були фільми як про ксенофобію, так і про сексуальну ідентичність, про те, як держава встручається в приватний простір, та про те, як можна осмислювати тему "іншості" на філосовському рівні. Не дивлячись на те, що сам фестиваль відбувся в квітні, я б хотіла поділитися враженнями, які надовго залишилися - поділитися зокрема і тому, що для України теми, підняті фестивалем є дуже актуальними, хоч і в цьому обзорі йтиметься не про Україну, а про Німеччину.

Отже, першим фільмом програми "Beyond belonging", про який хотілося б написати, була картина "Ворота раю", режисера Майкла Чіміно ("Heaven's Gate", 216', 1981 рік, США) -

культовий фільм-міт, який маркував великі зміни в американському кінематографі. Чіміно розпочинає зйомки цього фільму після своєї оскароносної стрічки "Мисливець на оленів". Студія United Artists (а це та сама, яка була заснована Чарлі Чапліним, Мері Пікфорд та іншими зірками) довіряє режисеру - і довіряє навіть тоді, коли бюджет майбутнього фільму підіймається через перфекционізм Чіміно з 7,5 до 40 міліонів доларів. Після виходу фільму та його нищівну критику з боку кінокритиків, студія оголошує себе банкротом і має закритися, фільм маркує зі свого боку перехід в американському кінематографі з часу, коли режисери мали більше свободи - до підвищенного контролю зі сторони студій. Багато років потому, фільм знайде своїх прихильників, але Чіміно, як режисеру, студії так і не стануть до кінця довіряти.

Фільм, який базується на реальній історії - "Війні округа Джонсона", яка відбулася в штаті Вайоминг в 1890 році та має в собі елементи як гангстерського фільма, так і вестерна, відтворює в спекотних, тепло-жовтих тонах прерій, спекотний час еміграції з Європи в США в 19 столітті. Багаті землевласники - колишні емігранти, як майже всі в США - вирішують, маючі за собою підтримку високопоставлених чиновників, вбивати емігрантів, які прибувають в США зі східної Європи та "крадуть худобу". Шериф округа Джонсон, Джеймс Еверілл - головний герой фільму, блискуче зіграний онуком шведських мігрантів в США, Крісом Крістофферсеном - намагається захистити новоприбулих мігрантів. Розвиток подій призводить в кінці-кінців до справжньої війни, де мігранти - знаючі від Еверілла про "список приречених на смерть", який є складеним землевласниками, вирішують самі першими піти в атаку. Кінцева битва поставлена Чіміно в епічних фарбах - як музично, так і з кожною вивіреною деталлю так, що здається відчуваєш пил від битви та дим від стрільби, який ріже очі. Фільм закінчується декретом президента США, який надсилає армію для втихомирення сторін.

Критики фільму закидали Чіміно недостатню патріотичність по відношенню до міту-створенню США, що стало, вірогідно, основною причиною провалу фільму під час прокату. Під час же показу в німецькому Візбадені кінозала була переповнена - не дивлячись на те, що фільм йде трохи більше трьох годин. Для цього є одна проста причина: цей фільм є наразі для Німеччини, яка переживає хвилю правого популізму (на нещодавніх виборах правопопулістська партія AfD - Альтернатива для Німеччини - здобула в землі Мекленбург-Форпоммерн друге місце після SPD та набрала 20,8% голосів) та кризис гуманності, є дуже актуальним. Конструкція "інших" у героїв фільму, опонентів "нових" мігрантів, відбувається з використанням аргументів, подібних тим, які наразі використовують праві популісти та прихильники "Німеччини для німців". Слова одного з героїв фільму "вони брудні, незрозумілі, балакають на їхній дивній мові, а ще їх приїжджає дуже багато" могли б належати сучасному прихильнику тих в Німеччині, хто відмовляє біженцям в допомозі. Кінцева битва фільму залишає глядача в ступорі: звичайно, в цій битві йдеться зовсім не про землю та худобу, а про битву цінностей та двох світів, боротьбу, яку ми кожного дня - особливо зараз, у виборчій для деяких земель в Німеччині час - бачимо на сторінках газет, журналів та обговорень на вулицях німецьких міст. Жах від того, що історія таки повторюється, висів у повітрі кінозалу та залишався в очах тих, хто його покидав: чому після стількох історій ми можемо все ще ставитись не по-людські до тих, хто знаходиться поруч з нами і потребує допомоги?

Тема цінностей та конструкції "іншості" грала також і велику роль в документальній стрічці "День перемоги" Аліни Рудницької (30', 2014 рік, Росія). На екрані перед нами проходять інтерв'ю з декількома гомосексуальними парами - як чоловіками, так і жінками - які живуть в Санкт-Петербурзі. Інтерв'ю дуже спокійні, почасти - це домашня атмосфера - почасти те, що режисерка не нагнітає ситуацію, уникає насадження музикою або іншими деталями конкретних висновків в ту чи іншу сторону про те, що відбувається в Росії . Хтось з протагоністів розповідає про те, як закон, "забороняючий пропаганду "гомосексуалізму" вивів їх ЛГБТ-активізм "з шафи": після прийняття цього закону у 2013 році люди стали навпаки проявляти свою сексуальну орієнтацію більш відкрито. Хтось розповідає про більше - про те, як була втрачена робота на керівній посаді, після того, як роботодавець дізнався, що жінка - лесбійка. Протагоністка розповідає про це дуже спокійно, при цьому вона гладить свого собаку, і така нейтральність ще більш пронизує глядача. Інтерв'ю перемежаються картинками з підготовки до параду з приводу перемоги у Другій світовій війні, за яким наші протагоністи спостерігають з вікон своїх квартир. Тиради, які ми при цьому чуємо з увімкненого телевізора, показують присякнутих ненавистю до гомосексуалів російських політиків Мізуліну та Мілонова. Ці тиради ще більш підкреслюють - країні, яка побудована на культі мілітаризму, обов'язково потрібно внутрішні вороги, яких на даний момент грають, серед іншого, гомосексуали. Рудницька дає фільмом відчути абсурдність ситуації: пісня "Священна війна", яка грає за кадром і сам парад виглядають ніби фарс з минулого, в якому живе офіційна Росія, тоді як "внутрішні вороги" і є ті самі герої-сучасники, слова яких набагато сильніше всіх танків, взятих разом - тому що вони вільні внутрішньо та справжні.

Тема самовизначення та (не)сприйняття суспільством була і лейтмотивом фільм "Називай мене Маріанною" режисерки Кароліни Бєлявської ("Mów mi Marianna", 75', 2015 рік, Польща). Протагоністка фільму вирішила в 43 роки зробити операцію по зміні статі. Все життя до цього їй здавалося, що вони живе в "чужому тілі" (вона народилася з тілом чоловіка), і ось нарешті, вона наважується зробити фізичну зміну. Фільм супроводжує Маріанну під час її розмов з колишньою дружиною, яка забороняє Маріанні бачити їхніх спільних дітей, з мамою, яка відмовилась розмовляти з нею з тих пір, як вона оголосила про своє рішення та під час її душевних страждань. Перед нами проходить образ сильної людини, яка шукає себе. Після болючої операції Маріанна знаходить в собі сили взяти участь в театральній постановці, яка розповідає про її долю, де вона з об'єкту, про якого розповідають, сама стає суб'єктом - тією, яка обробляє свої переживання через театр. Поступово її відносини з колишньою дружиною налагоджуються - тепер вони хоча б можуть говорити про те, що відбулося. Маріанною опікується один похилий чоловік - і він, здається, окрім її подруги, яка теж змінила стать, єдиний, хто є готовим сприймати її такою, як вона є. Бєлявська піднімає в своєму фільмі важливі запитання, які стосуються кожного та кожої з нас: чому нам так важко сприймати людей такими, якими вони є? Чому ми обов'язково хочемо загнати людей у шуфлядку, в конкретні рамки, та не даємо їм бути собою? Науковою відповідю на це питання є те, що ми живемо в дуже "непевному" світі та часі - часі воєн (за останні 5 років в світі спалахнули 15 нових або старих конфліктів, а кількість біженців у світі за данними UNHCR перевищує ту, яка була після Другої світової війни) та терору. В такому "непевному" часі нам потрібно хоч щось, що залишалося б постійним - в данному випадку, це розділення на стать. Частиною відповіді на це запитання є і те, що насправді те, як ми бачимо іншого - і є ми самі. Тому що ми дивимось на нього через свою призму, тобто в кінці-кінців "бачимо" себе.

Саме під цим тезисом в програмі фестивалю йшла збірка дев'яти коротких фільмів, під загальною назвою "I as an other" ("Я як інший"). Куратор програми, Грег де Циур молодший (Greg de Cuir Jr, http://decinema-decuir.tumblr.com/), який є також куратором альтернативного відео-фестивалю в Белграді, зібрав фільми з Польщі, Хорватії, Сербії, Словенії, Німеччині. В програмі були показані "The End The End" (1979 рік, режисерка Jadwiga Singer, фільм можна також подивитися на сайті Музею сучасного мистецтва Варшави http://artmuseum.pl/en/filmoteka/praca/singer-jadwiga-koniec-koniec), "Ping Pong" (1976-1978 р.р., режисера Ivan Ladislav Galety, онлайн на https://www.youtube.com/watch?v=-oOJ0k1KSOc), "From me to you" (1972 рік, режисерів Miodrag Tarana, Mirko Avramović, http://afcarchive.rs/sr/film/od-mene-do-tebe-8), "Scusa Signorina" (1963 рік, режисера Mihovil Pansini, https://www.youtube.com/watch?v=ma2c4nDn2As), "La Popolazione" (1982 рік, режисера Davorin Marc), "Blue Rider" (1964 рік, режисера Tomislav Gotovac, https://www.youtube.com/watch?v=OaLh4_yysS8), "Comparing now the then" (2012 рік, режисерки Nina Wiesnagrotzki), "Sounding Glass" (2011 рік, режисерки Sylvia Schedelbauer, http://lightcone.org/en/film-8328-sounding-glass), "Postcards" (2013 рік, режисерки Ana Hušman, http://www.anahusman.net/filmovi-2/2013-postcards/). Зібравши ці різні експерементальні роботи, куратор намагався осмислити тему конструкції іншості на філосовському рівні. Головну думку програми добре описує цитата американського письменники Ральфа Еллісона, яку Грег де Циур процитував в описі: "Коли вони наближються до мене, то бачать тільки те, що мене оточує, їх самих, або те, що вони собі уявили - і, власне, все і всіх окрім мене". Зустрічі з ніби-то "іншим" проходять червоною ниткою через всі ці фільми. Наприклад, зустріч з самим собою в "The End The End", де показують людину, яка їсть вечерю - а поруч з нею, ту ж людину, яка вечеряє в зворотньому часовому відліку. В найбільш сильній на мою думку картині з цієї збірки - "Postcards" - зустріч з "іншим" прямо описується через представлення себе: нам показують студентів, які вивчають хорватський з самовчителем. Фрази з нього "ми маємо найбільшу...", "чи знали ви, що цей архітектор - найбільш відомий в світі...", та ін. боляче віддаються у глядача. Вони дуже нагадують презентацію себе зі сторони пострадянських країн з фокусом на героях та гомогенності, а не на рівні конкретної людини та її прав. Ці та інші фільми фестивалю виводять на пік головне питання куратора до нас: що ми робимо, коли зустрічаємось з "іншим"? Дозволяємо йому збагатіти наш світ, змінити його, трансформувати, покращити? Або ми уникаємо цього "іншого" та витісняємо його? Вирішувати нам самим.

Фото: (c) Filmfestival GoEast

Авторка: Олександра Бінерт, Український Кіноклуб в Берліні