Про Ініціативу Розмаїття

У відповідь на безпрецедентне зростання кількості неспровокованих злочинів на расовому підґрунті, починаючи з грудня 2006 року, Міжнародна організація з міграції (МОМ), Управління Верховного комісара ООН з питань біженців (УВКБ ООН), Міжнародна Амністія (МА) та інші зацікавлені неурядові організації створили мережу Ініціатива Розмаїття (ІР)у квітні 2007 року з метою скоординованого врегулювання цієї проблеми.

Українське суспільство має подорослішати, щоб зрозуміти цінність толерантності – Ленчовська

«Для мене виховання толерантності полягає в тому, що створюється якась безпечна атмосфера, де можна бути іншим»

З толерантності до іншого починається ваша особиста безпека – від усвідомлення в суспільстві цього простого факту залежить швидкість поширення ідей толерантності в Україні, вважає Анна Ленчовська, виконавчий директор освітнього центру «Простір толерантності», яка вже багато років працює з дітьми з різних куточків країни, які беруть участь у літніх таборах «Джерела толерантності».

– Чому люди, які стояли поруч під час Революції гідності у 2014 році нині опинилися по різні боки барикад?

– Мені здається, що, по-перше, це мало відбутися в певний час, тому що дійсно минуло 2 роки і це такий етап, коли люди починають більш тверезо зустрічатися з реальністю. І стає ясно, що хтось виходив за рівні права, хтось виходив за інші ідеї, за цінності національної держави, в якій вони вважають, що комусь не має місця, а комусь є місце. І що вони мають право це визначати.

– Багато людей говорить про те, що не на часі зараз говорити про права сексуальних меншин, тому що в Україні йде війна, тому що в Україні є набагато важливіші питання, і безпека представників сексуальних меншин не є такою важливою, порівняно з безпекою країни. Наскільки раціональні ці аргументи?

– Мені здається, що саме зараз час про це говорити, і взагалі говорити на теми сексуальності. Говорити про нас, як живих людей, в яких є наші потреби. Те, як ми живем, як ми будуємо своє життя, як ми його хочемо будувати. Тому що ми всі є громадянами України, і ми маємо це право на безпеку.

В Радянському Союзі, по-перше, була стаття за гомосексуальні стосунки, по друге, взагалі сексуальність як така ніколи не розглядалась, ні в школах її не вивчали, ні в університетах, і люди самі є часом невігласами стосовно свого тіла, своїх стосунків. І мені здається, що якраз таке дорослішання нашого суспільства відбудеться, коли ми пройдемо через цей підлітковий період.

Тому що ми зараз перебуваємо в якомусь підлітковому періоді, коли один щось подивився, якийсь ролик в інтернеті, а інший ще не подивився, і не буде його дивитись, тому що йому мама забороняє. Ми всі – дорослі люди, і сексуальність це – така ж частина нашого життя, як їжа, виховання дітей, потреба в одязі, потреба ще в чомусь. І найвища потреба  – в коханні. І ця потреба існувала завжди. В ГУЛАГах, під час Голодомору, геноцидів, на війнах.

– Соціологи говорять про те, що українське суспільство не дуже толерантне загалом. В українському суспільстві важко бути іншим, будь-яким іншим: чи інвалідом, чи молодою мамою з дитиною, яка прийшла до якоїсь громадської установи, і там на неї вже починають косо дивитися… Чи Ви бачите в цьому проблему саме з толерантністю? Я знаю, що Ви маєте великий досвід у вихованні толерантності. Як це робити?

– Для мене це якраз залишок такого посттоталітарного, поставторитарного суспільства, коли суспільство було лицемірним. Були декларовані одні ідеали, а на справді зовсім інші. І для мене виховання толерантності полягає в тому, що створюється якась безпечна атмосфера, де можна бути іншим. Можна проявляти себе так, як ти себе відчуваєш, і інший тебе за це не поб’є. Для мене це якийсь перший крок, і, можливо, ці кроки мають починатися з таких простих речей, як їжа, або просто спільне перебування в одному просторі.

Я намагаюсь завжди в освітніх заходах, які я проводжу, брати людей з абсолютно різними ідентичностями. Тому що в суспільстві, вони або не зустрічаються, або вони приховують свої ідентичності. Геї, лесбійки, роми, кримські татари, ті хто ходить до якоїсь іншої церкви, або хворий на епілепсію, наприклад. Такий простір, в якому б людині було не соромно сказати: «Ви знаєте, в мене епілепсія, зі мною може трапитися напад, не хвилюйтеся, можна робити це і це».

У таборі у нас кожний підліток підписує контракт, в якому є правила табору, де є заборона на алкоголь, заборона на вихід за територію, заборона на будь-яку ксенофобію, включаючи гомофобію. Якщо вони це порушують, і є якісь висловлювання, то проводиться з ними і бесіда, і в крайньому разі вони відправляються додому.

В нашому таборі є місце, щоб говорити про це. Навіть якщо таке переслідування відбулося, то ми створюємо таке місце для того, щоб зібратися там із мотиваціями тих, хто нападав, і тих реакцій жертви. І також ми використовуємо методи форум-театру, коли самі підлітки ставлять сценку з їхнього життя, наприклад, шкільного. І, до речі, ті сценки, які вони розказують, я сама інколи дуже сильно дивуюся, тому що мені як дорослій людині стає моторошно від того, що вони розповідають, що інколи буває в школах. Потім вони ставлять цю сценку, і потім глядачі можуть вийти на сцену, замінити одного з акторів.

Наприклад, спостерігача, наприклад, сусідку по парті, яка там нічого не робить, або іншого сусіда, який знімає все на телефон, як знущаються, а потім це поширює. Або замінити вчителя, який теж спонукає до такого насильства. Власне, цей форум-театр виявився дуже ефективним якраз для того, щоб підлітки могли програти ось цей випадок насильства або знущання, дискримінації і спробувати, а як же можна по-іншому зробити.

Саме форум-театр ефективний в тому, що вони можуть програти цю ситуацію і подивитись, а що буде, наприклад, якщо сусідка не буде мовчати, а, наприклад, заступиться і скаже: «Ні, перестаньте, зупиніться». А що буде, якщо кілька однокласників об’єднається і допоможуть людині, з якої знущаються, а що буде, якщо вчитель буде інакше реагувати, і коли вони побачать розвиток подій, і що можливо інакше, тоді вони вже теж починають трішечки задумуватися про своє життя.

І я знаю, що коли вони повертаються у свої класи, вони несуть ці нові цінності, які вони отримали, в класи. І не так часто їх зустрічають підтримкою, їм досить складно. І якраз вони ходять до нас щосуботи у клуб, де вони можуть це обговорювати з такими ж, як вони, і потім об’єднуватися і робити в своїх класах маленькі проекти, так само форум-театри або запрошують когось з нас, і ми проводимо зайняття в їхніх класах.

– Проблема толерантності – це і є проблема безпеки? Чи Ви говорите про те, що у Ваших інтересах забезпечити безпеку людей інших, тому що таким чином Ви забезпечуєте свою безпеку?

– Так, звичайно. Тому що ти ніколи не знаєш… Є слова пастора Мартіна Німеллера, всі його цитують: «Спочатку вони прийшли за комуністами, потім за євреями, а потім прийшли за мною, і не було кому заступитися за мене».

У кожному з нас є і злість, і агресія, але ж це теж ознака цивілізовано суспільства, яке вміє цю злість перевести в якісь інші форми взаємодії. Не в бійку і не в убивство. Коли ми до цього доростемо, я думаю, що це буде таке маркування, що ми – доросле суспільство.

Радіо Свобода